Історична довідка
Село Мужієво Берегівського району Закарпатської області
Розташоване село Мужієво (угор. Nagymuzsaly) на Закарпатті в мальовничому куточку Берегівщини, біля підніжжя Берегівського горбогір’я. Притулилося воно біля південно- східного підніжжя Великої Берегівської гори. На заході знаходиться районний центр - місто Берегово. Вершини горбогір’я вкриті лісом, а схили - виноградниками.
Село простяглося вздовж траси Берегово - Виноградово на 2,5 кілометрів. На південь від села, десь в 2 кілометрах від нього, проходить залізниця Батєво - Великий Бичків. Своєрідне розташування села зумовило особливості клімату і грунтового покриву околиць. Це, в свою чергу, зумовило розвиток виноградарства в селі, яким споконвіків займалися селяни. Крім цього, гарні садиби окрашають місцевість. Вирощують полуницю, черешню, абрикос, персиків.
На території населеного пункту є сільрада, аптека, дитсадок, 5 церков, магазини, ресторан «Настрій», ряд фермерських господарств, значна частина населення зайнята в Особистих селянських господарствах. В селі працює загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів з українською та угорською мовою навчання. Заснував школу Віднянський Йосип Степанович.Багато років поспіль був її^риректором. Його син, Віднянський Аттілла Йосипович є директором Угорського національного театру у місті Будапешт. Населення села за переписом 2001 року складає 2086 жителів. Переважна більшість угорці.
У зв'язку з розвитком сільського туризму на території Мужієва з'являються садиби з комфортними умовами проживання. Місцеві мешканці організовують тури по околицях Берегівського району.
Історія села
Поблизу Мужієва виявлено поселення пізнього палеоліту (близько 20—15 тисяч років тому), знайдено два скарби бронзових виробів епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоліття Дон, е.).
Перша письмова згадка про Мужієво датується 1114 р. під назвою Мужай. У 1232 р. згадується як Велике та Мале Мужієво. . За легендою, десь в Х-ХІ столітті оселився біля підніжжя Великої Берегівської гори слов'янин на ймення Мужо чи Мужа. Поступово біля його хатини стали з’являтися інші поселенці. Нове поселення дістало назву Мужай, що в слов’янській транскрипції звучить як Мужієво.
Землі Берегівщини , як і все Закарпаття, належало угорським королям. Мужієво також стає вотчиною короля. Сюди угорський король Лайош Великий оеляє своїх людей. Західна частина - Мале Мужієво - заселена королівськими людьми. А в східній частині, або Велике Мужієво, заселяли вільні селяни.
У 1566 році село піддалося спустошливому нападу татар (кримських орд), але місцеві жителі збудували заново. У1657 році його розорили війська польської шляхти під керівництвом князя Любомирського.
У 50-х рр. XX ст. Мужієво розквітало. На горах росли найсмачніші виногради. Тут готували найкращі вина.
На початку 1970-х років в селі була розміщена центральна садиба садово-виноградарського радгоспу «Мужіївській», за яким було закріплено 2 315 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 1 289 га орної землі, 517 га виноградників'. 276 га саду. У селі було розміщено при виноградарські і рільнича бригади радгоспу-заводу.
За бригадами було закріплено 1 188,7 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 357,5 га виноградників, 75 га саду і 15 га ягідників.
Виробничим напрямком було виноградарство і садівництво. Вирощували також зернові (в основному ячмінь, пшеницю, кукурудзу) та овочеві (переважно помідори, огірки, капусту) культури. За вирощування високих врожаїв сільськогосподарських культур багато передовиків були нагороджені орденами і медалями СРСР, в тому числі орденом Леніна — робочі радгоспу-заводу М. Б. Варга, П. І. Матей, М. І. Петер. На території Мужієва працювали середня школа (42 вчителя та 469 учнів), будинок культури (з залом на 250 місць), стаціонарна кіноустановка, бібліотека (книжковий фонд її становив 9,6 тисяч примірників), дільнична амбулаторія, сім магазинів, ресторан, кафе, будинок побуту, дитячий сад, відділення зв'язку та аптека.
Історичні пам’ятки
Справжнім символом Мужієва є руїни костелу Іоана Хрестителя. Як розповідає історія, цінність цього об’єкта визначається тим, що це одна із найстаріших кам’яних будівель краю. Архітектурна пам'ятка є раннім прикладом кам'яного готичного будівництва на Закарпатті. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1761 костелу Іоана Хрестителя занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як Пам'ятка архітектури національного значення.
У 1657 року поляки під проводом князя Любомирського знищили село Мале Мужієво (угор. Кізтигзаіу) і спалили храм. Тоді ж, згідно переказам, жителі, рятуючи свої святині, один із церковних дзвонів кинули в річку Тур’я, де він зник у намулі назавжди. Поляки лютували і убивали всіх підряд: і старих, і дітей, і жінок.
Селяни тікали і ховались де могли. Частина жителів сховалась в печерах, видовбаних в прилеглих горах. Більшість жителів села було знищено. Випадково на сховища в печерах натрапили мисливці в 1831 році. Печеру, яку назвали Ендріївськс сховище, має довжину 38 м. В ній було виявлено останки 50 чоловік.
Один чоловік лежав біля входу із шаблею в руці, другого чоловіка обнімала жінка. Інші біженці, очевидно, були жінки і діти. Судячи по позам бідолашних та по залишках сірки біля входу в печеру, люди отруїлися випарами сірки.
З того часу ні церква, ні село не відбудовувались.
Вцілілі жителі переселились у Велике Мужієво. Храм повторив долю костелу Воздвиження Святого Хреста, що в Берегові. На відміну від останнього, храм у Мужієві не дочекався реставрації.
На основі ескізів, зроблених дослідником Ференцом Шульцом, зазначається, що культова споруда була побудована з самого початку в романському стилі. Будівля складалася з нефу та абсиди, які розділялися напівциркульною тріумфальною аркою. Передній фасад костелу створювався монументальною стрільчастою аркою порталу та гостроконечним фронтоном. План будівлі складається з двох об’ємних прямокутників. Костел був одноярусним, мурованим, складався з тесаних глиб невеликого розміру.
Після руйнації будівлі був збережений монументальний готичний портал, який розташовується на західному фасаді, також залишився гострокінцевий фронтон. Стіни нефу та апсиди збережені до середини віконних конструкцій. Східна й західна стіни нефу збереглися майже повністю. їхні фронтони вціліли на дві треті. При побудові церква була орієнтована престолом на схід. Її стіни були невеликих розмірів з армованими кутами. Для побудови стін використовувався ламаний камінь.
Конструктивні елементи церкви викладалися з тесаного каменю. У структурі стін помітні різноманітні типи кладок. Внутрішні кути містять залишки штукатурки. Неф має прямокутну форму. До його східнії' частини приєднується апсида, що складається з однієї секції. Кам’яна церква мала численні різьбленні деталі. Її архітектура була більш складною порівняно з іншими церквами, що розташовувались у сільських місцевостях.
Проте існують припущення, що вхідний портал костелу Святого Іоанна Хрестителя був переміщений у римо-католицький храм, який розташовується в місті Берегово. Історик, етнограф та археолог Тиводар Легоцький проводив дослідження споруди. У своїх записах він вказував дату виникнення храму - XIV ст.
У 1920-х роках на фрагментах будівлі були помітні сліди фресок: над аркою можна було розрізнити лик Спасителя, а по боках — лики святих, проте в наш час їх уже немає.
Портал Археології Закарпаття повідомляє, що з 5 по 20 травня 2016 р. на руїнах храму відбулися розкопки, проведені групою молодих науковців, студентів та волонтерів. їхнім результатом стало виявлення багатьох цікавих знахідок, зокрема, дві зламані шаблі кінця XVI століття. «Відповідно до давнього звичаю, якщо шляхетський рід переривався по чоловічій лінії, шаблю ламали й хоронили разом із покійником.
Судячи зі знахідок, можна зробити висновок, що дві шляхетські родини перервалися по чоловічій лінії, а останні їхні представники були тут поховані в кінці XVI століття» - розповів завідувач археологічного музею УжНУ, кандидат історичних наук Володимир Мопжес. Були знайдені також загінки одягу, металеві ґудзики, намистини, кілька монет ХУ-ХУІІ століття, шпора, багато кераміки.
Судячи із залишків поховань у вівтарній частині храму, там було поховано не менше 15 чоловік, але збережені тільки п’ять поховань, інші ж різного часу були пограбовані, причому востаннє так званими «чорними археологами» років десять тому.
На щастя, храм через міцність кладки (селяни намагались виймати зі стін каміння, та марно) не повторив долі іншої споруди Мужієва, яка зникла назавжди. В 50-х роках 20-го століття зусиллями тодішнього голови колгоспу був розібраний гущ на
будматеріали палац поміщика Гуняді, зведений у 17-му столітті.
Двоповерхова будівля в стилі бароко залишилася лише на старовинних світлинах. Але, на щастя, наразі збереглася одна, і без перебільшення, унікальна пам'ятка, пов'язана з родиною Гуняді надмогильний знак, А "дії під яким похований... кінь. Історія цього знаку була надрукована в місцевій пресі берегівським істориком Валерієм Разгуловим, а до того, в 1970-х роках, про
неї розповідав історик Петро Сова.
В 1717 році в ході тодішніх геополітичних ігрищ за наказом турецького султану Ахмета III кримські татари разом із молдавськими гайдуками вдерлися в Угорщину (з метою відволікти сили кількох європейських феодалів від оборони Белграду). В ході того набігу було захоплено і пограбоване місто Севлюш (Виноградово) та Королево, загроза висіла над Берегсасом.
Мобілізована місцева знать разом із своїми людьми, як могла, чинила опір.
В числі оборонців був і мужієвський поміщик з роду Гуняді. В одній із невеликих за масштабами битв татари оточили-його та поранили. Аж раптом кінь вирвався з оточення та виніс свого вже, здавалося б, приреченого господаря.
Татари невдовзі відступили, не захопивши Берегова, дізнавшись, що їх турецькі керівники програли битву під Белградом. Відступаючих загарбників жорстоко покарали в засідці в Карпатах, перебивши більшість з них.
А вдячний за порятунок поміщик Гуняді все життя дбав про найліпші умови для свого коня, а як той помер, поховав вірну тварину -у парку свого палацу, і поставив надмогильний знак - тригранний, видовжений як стовбур, камінь. Цей знак і тепер можна побачити за зеленим парканом підприємства «Берег- Фудс» (консервного заводу).
В центрі Мужієва на невисокому пагорбі височить будівля діючої реформатської церкви. Це велична споруда була зведена в ХІУ-ХУ ст. В ній поєдналися романській і готичний стиль, що гармонійно доповнюють одне одного. До церкви веде двоє дверей: одні розташовані в західній стіні, а другі — головні двері в південній.
Західні двері вимуровано в романському стилі, а головні — в готичному. Ще одна характерна особливість середньовічних храмів: двері відкриваються в середину, а не назовні як у сучасних храмах. Це свідчить про те, що церква в той час вважалась нежилим приміщенням і тому двері відкриваються в середину.
В західній стіні, високо над дверима, видно зображення якогось святого. Спочатку церква була католицькою і була освячена як церква Іоанна Хрестителя. Цікаво, що зображення святого і хрест, що вінчає купол корабля знаходяться на одній висоті і на одній лінії. Стіни церкви, як і всі середньовічні споруди, дуже товсті і могли витримати осаду ворога. Південна і північна сторони подовжені за рахунок двох ступінчатих опор, які придають споруді ще більшу величність.
Поруч із церквою стоїть дерев’яна каркасна двоярусна дзвіниця, добудована у XVIII столітті.
Дзвіниця дерев'яна. Замість фундаменту під дерев’яні основні опори були закладені великі круглі камені в андезитового туфу. Два таких каменів були викопані під час останнього ремонту церкви.
Один із них залишили біля дзвіниці для огляду, а інший перенесли ближче до будинку священика. Спочатку дзвіниця була вкрита дерев’яними дощечками. Тепер же її перекрили бляхою.
Перший дзвін із написом німецькою мовою походив з 1638 року і був, очевидно, дарунком німецьких протестантів, кладку Дзвіниця занесена до реєстру Пам'яток архітектури місцевого значення.
Попри невеликі розміри, храм виглядає дуже монументально. Його компактні форми та суворого вигляду дзвіниця творять привабливий архітектурний ансамбль. Обидві споруди добротно відреставровано. Стіни церкви побілено, а на святилищі знято штукатурку, щоб продемонструвати майстерну кам’яну. З вершини пагорбу, на якому стоять церква та дзвіниця, відкривається гарний вид на село.
Є ще в селі одна старовинна споруда. Знаходиться біля католицького кладовища. Неподалік нього самотньо стоїть | поля невеличка капличка. Час не жаліє її: дах зруйновано, проростає трава, стіни також руйнуються. За переказами цю капличку збудував один багатий чоловік, щоб поховати свою , дружину. Вона померла під час перших своїх пологів. Капличка склепом. Туди ж почали ховати і інших членів цієї сім’ї, з цієї родини вже нікого не залишилось і лиш час безжальний ЩС споруди. Але вона нагадує нам про велике кохання і болячі втрати.
Давньою пам’яткою, на жаль, без жодного статусу, є будівля місцевого дитячого садочку, яка, за неперевіреною інформацією, є колишньою садибою тутешнього графа Карої, збудованою в на початку XIX століття. Вона відносно непогано збереглася, принаймні, не спотвореною залишився зовнішній вигляд цього міні-палацу.
Ще цікавішим є підвальне приміщення над будівлею, крите дахом, із кам’яною кладкою зовнішніх стін. Відомо, що у 1825 році поміщик з родини Карої заснував в селі підприємство з виготовлення квасців із місцевого галунного каменю, які застосовувались як барвники для тканин, можливо, це воно й є.
В центрі села стоїть пам’ятник загиблим в Другій світовій війні та жертвам сталінських «Маленький робот» збудований в 2004 році.
Мужієво — центр золотовидобування
«Золота земля!»- патетично вигукнув би екзальтований любитель старовини і сам би здивувався, наскільки точне це визначення. Ще тисячу років тому на Мужіївській горі почали видобувати дорогоцінний метал, про що свідчать знайдені у виробітках кайла та світильники XIII ст. Хоча є гіпотези, що першими золотошукачами у цих місцях були ще кельти і римляни.
Жили залягали у м’якому каоліні, з якого в XVIII ст. робили витончену віденську порцеляну. Про золоті запаси Мужієва писав у XIX австрійський геолог К. Зіпс та угорський вчений Іштван Сабо. Видобутком золота тут займалися й німецькі колоністи, що -не завадило місцевим жителям називати багатокілометрові шахти у горі «турецькими штольнями».
Турки у середньовіччі вивезли близько 20 тонн за 200 років. Добували на той час примітивно, — це було кайло, світильник, грабарка. Золотошукачі слідували за жилами, що знаходились в м'якому каоліні. Вони занурювались углиб не більше, як на 200 метрів.
З цього ж каоліну за часів Австро-Угорщини виготовляли знамениту на увесь світ віденську порцеляну. Система старих штолень дуже акуратна й логічно завершена. А в деяких місцях залишені були навіть купки руди, готової до промивання.
З 1999 року в Мужієво діяв рудник. Глибина залягання РУДИ — 180 метрів. В середньому з 1 тонни ' ІУ X " - руди отримували 6 г золота. Рудник був одним з найперспективніших в Україні. Запаси руди на початок XXI століття такі: золота — 50 т; срібла — 800 т; свинщр — 400 тисяч т.
Зараз край села піднімаються відвали гірських порід з рудника, створюючи екологічно небезпечну ситуацію і отруюючи грунтові води.
Постійно зростаючий показник смертності місцевих жителів від онкологічних, серцево-судинних та захворювань шлунково-кишкового тракту пов'язували з роботою рудника. Аналізи питної води показали, що вміст свинцю перевищував норму у 23 рази, кад.мдо у 8,2, до того ж був присутній надлишок марганцю, заліза, цинку та інших важких металів. Аналогічні результати показали аналізи грунту. В квітні 2010 року підприємство оголосили банкрутом.
